WWW.DISSERS.RU

БЕСПЛАТНАЯ ЭЛЕКТРОННАЯ БИБЛИОТЕКА

   Добро пожаловать!


Pages:     || 2 |
Яровий, В. І. Наслідки укладення Брестського миру для Білорусі та України: втрати й здобутки сторін / В.І. Яровий, В.В. Мартиенко // Российские и славянские исследования: Сб. науч. статей. Вып. 1 / Редкол.:

О. А. Яновский (отв. ред.) и др. — Мн.: БГУ, 2004. — С. 181–190.

Яровий В. І., доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка Мартиенко В. В., аспірант кафедри історії слов’ян Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка НАСЛІДКИ УКЛАДЕННЯ БРЕСТСЬКОГО МИРУ ДЛЯ БІЛОРУСІ ТА УКРАЇНИ:

ВТРАТИ Й ЗДОБУТКИ СТОРІН Підписання Брестської мирної угоди 1918 р., попри неоднозначність її оцінок, стало помітною подією в житті народів бувшої Російської імперії і загалом Європи. Вимога невідкладного «справедливого» миру була однією з головних, яку висували громадяни Росії протягом 1917 р. Це пояснюється як зміною політичної ситуації в країні, так і нездатністю армії вести подальші військові дії на фронтах Першої світової війни. «Російська армія практично перестала існувати.

Більшовицька революція Жовтня місяця була не причиною, а наслідком цього безсилля», — констатував один з американських чільних представників, який працював в цей період у Росії. [1].

Політична реалізація курсу на вихід Росії з війни розпочалась після приходу більшовиків до влади. 8 листопада 1917 р. (тут і далі за новим стилем. — Авт.) ІІ Всеросійський з«їзд Рад прийняв Декрет про мир. Засудивши імперіалістичну війну як найбільш серйозний злочин проти людства, радянський уряд пропонував всім воюючим народам і їх урядам укласти перемир«я і розпочати переговори про справедливий, демократичний мир без анексій і контрибуцій. 20 листопада 1917 р.

Рада Народних Комісарів (РНК) Росії приймає рішення припинити бойові дії і розпочати мирні переговори. Наступного дня російський нарком закордонних справ Л.Троцький надіслав послам Антанти дипломатичні ноти з пропозицією про «негайне припинення бойових дій на всіх фронтах і початок мирних переговорів». На цей заклик країни Антанти не відреагували. Натомість німецьке керівництво 27 листопада 1917 р. погодилось розпочати мирні переговори. Ось що згадував один з учасників переговорного процесу, член німецької делегації генерал М.Гофман: «Я багато думав про те, чи не краще було б Німецькому уряду і верховному головнокомандуванню відхилити переговори з більшовицькою владою. Тим що ми дали більшовикам можливість припинити війну і, задовольнивши, прагнення всього російського народу до миру, ми допомогли їм утримати владу.

Якщо б Німеччина відмовилась від переговорів з більшовиками і погодилась мати справу лише з представниками уповноваженого уряду, обраного вільним голосуванням, більшовики не в змозі були б утриматися (при владі. — Авт.)» [2].

Відповідна заява має під собою грунт як і те, що погоджуючись на ведення переговорів і відчуваючи свою силу, щодо Росії, Німеччина дала чітко зрозуміти кому має належати провідна роль при прийнятті тих чи інших рішень. Цьому сприяло й те, що на листопад 1917 року на Східному фронті знаходилось 1/3 німецької армії — більше 1,7 млн. чоловік.

3 грудня 1917 р. було підписано угоду про перемир’я між РСФРР і країнами Четвертного союзу.

ЇЇ умови розповсюджувалися на весь фронт від Балтики до Чорного моря. За договором по всьому фронту заборонялось проводити оперативне пересування військ, за виключенням тогo, що вже розпочате.

Брест-Литовська мирна конференція відкрилась 9 грудня 1917 р. Склад першої радянської делегації, очолюваної А. Йоффе, був досить чисельний і представницький, і нараховував 28 осіб.

Німецьку сторону представляли державний секретар з закордонних справ Р. фон Кюльман і, вже згадуваний, генерал М.Гофман, австрійську — міністр закордонних справ О. Чернін, турецьку — великий візир М.Талаат-паша, болгарську — міністр юстиції Д. Попов.

Окремі вітчизняні та зарубіжні вчені вказують на відсутність чіткої програми Радянського уряду на переговорах, водночас наголошуючи, що Німеччина й її союзники виходили на переговори з конкретними вимогами. Вони вбачали головне завдання мирної конференції у виведенні Росії з війни й концентрації зусиль для досягнення перемоги на Західному фронті. Розраховували поповнити за рахунок Росії та її областей, які входили до її складу, запаси продуктів і сировини, що вичерпалися в ході війни. Німецькі директиви по веденню переговорів передбачали невтручання у внутрішні справи Росії, сплату грошової компенсації німецькому уряду за утримання російських військовополонених, приєднання до Німеччини Литви й Курляндії, обмін військовими та цивільними полоненими, визнання самовизначення Польщі і її федерації з країнами австро-німецького блоку, запровадження кордонів між Польщею та Литвою у відповідності з військовими цілями, повернення окупованих російських територій при визначенні східного кордону Польщі, відмову Росії від Фінляндії, Естонії, Молдови, Східної Галичини, Вірменії, модернізацію залізничних колій Росії з залученням німецького капіталу, відновлення німецько-російських правових взаємовідносин, а також переговори про майбутній німецько-російський союз[3]. Закономірно виникає питання: що це за програма, яка несе одній стороні значні економічні, фінансові та теріторіальні втрати І це при тому, що доля німецько-австрійського блоку була практично вирішена. Розпад Східного фронту й участь у мирних переговорах у Брест-Литовську дозволяли німецькому командуванню тішити себе ілюзіями можливого успіху в 1918 р. Інакше як прихованою формою анексії назвати німецькі ініціативи не можна.

Мирні переговори відбувалися на тлі невирішеності національної проблеми. Проголошені більшовиками гасла, давали підстави говорити про віднайдення оптимальної формули у здійсненні національної політики. На початковому етапі вона була схвально зустрінута американським урядом, як «продуктивна, гнучка та динамічна»[4]. Представник французької військової місії в Росії Ж.Садуль зазначав: »…Троцький і Ленін проводять з 25 жовтня (за старим стилем. — Авт.) виключно вмілу національну політику. Надавши всім народам Росії абсолютну свободу визначати свій політичний, економічний і військовий статус, вони повернули обличчям до Росії (я маю на увазі Російської Федеративної Республіки) ті народи, які раніше орієнтувалися на Австрію, Німеччину або ж Швецію; така орієнтація була викликана невмілою і не досить ліберальною політикою попередніх урядів. Замість того, щоб підтримати в цьому більшовиків, в соціалістичних, буржуазних і навіть суто реакційних українських, кавказьких і т. п. колах затіваються інтриги з метою перетворити ці національні рухи в антибільшовицькі. Тим самим напевне буде наближена громадянська війна і згасне ентузіазм з яким більшовики поки що ставляться до народів Росії, яким вони хочуть надати незалежність»[5]. Подальші кроки Радянської держави стосовно національного питання засвідчили протилежне.



Особливо чітко це проявилося щодо білоруського та українського народів. В Грамоті до білоруського народу від 27 жовтня 1917 р. Велика білоруська рада (ВБР) з метою вирішення питання про національне самовизначення Білорусії прийняла постанову скликати на 5 грудня в Мінську Всебілоруський з’їзд. Рішення ВБР було негативно сприйняте Обласним виконавчим комітетом і обласним комітетом РСДРП(б). Така їх позиція витікала з факту невизнання ними білоруської нації. Вони вважали, що білоруської нації не існує, а, звідси, підстав для винесення питання про національне самовизначення Білорусії не має. Білоруський вчений І. Ігнатенко вважає основною причиною, що пояснювала негативне ставлення Центру до Білорусії, було планування використати її територію для експорту революції в Західні країни [6]. Зауважимо, що до кінця 1917 р. білоруські національні організації не виступали за відокремлення від Росії, віддаючи перевагу ідеї широкої автономії в її складі, яка повинна була об’єднати всі землі, де за даними російських етнографів кінця ХІХ — початку ХХ ст. проживали білоруси (переважно територію Віленської, Вітебської, Гродненської, Мінської, Могильовської, частину Смоленської і Чернігівської губерній). Крім того, білоруси добивались вільного розвитку національної освіти і культури, створення власної армії, «білорусизації» адміністрації, автокефалії місцевої православної церкви.

Вони підтримували ідею «війни до переможного закінчення», виходячи з того, що лише таким чином можна досягти об’єднання всіх земель [7].

Після скликання Всебілоруського з’їзду значна частина делегатів винесла на обговорення питання про Білоруську Народну Республіку(БНР). Проте на з’їзді не вдалося сформувати сталу більшість, достатню для втілення цієї пропозиції в життя. Інша частина з’їзду вперто захищала лінію на створення автономії Білорусі в складі РСФРР. Після відхилення пропозицій про проголошення БНР і автономію Білорусі в складі РСФРР, з’їзд прийняв компромісне рішення про встановлення влади Рад селянських, солдатських і робітничих депутатів, доручивши їй в найстисліші строки скликати Установчі збори для вирішення питання білоруської державності.

Здавалося, вихід вдалося віднайти. Але в цей час за рішенням Ради Народних Комісарів Західної області і фронту в ніч з 17 на 18 грудня 1917 р. з’їзд був насильницьки розігнаний солдатами Мінського гарнізону. Радянська влада завдала першого удару по демократії, яка тільки-но почала зароджуватися. Для залагодження конфлікту ЦК РСДРП(б) і РНК РСФРР засудили дії уряду Західної області і фронту. Розгон з’їзду практично унеможливив повноцінну участь національно нала 26 грудня 1917 р. представники блоку надіслали запрошення українській делегації взяти в них участь.

2 січня 1918 р. А. Йоффе, в якості керівника радянської делегації, звернувся до керівників делегацій країн Четвертного союзу з проханням про перенесення місця переговорів до нейтральної країни. Відповідь надійшла негайно, 3 січня. В ній йшлося про відхилення даної пропозиції через те, що делегації Союзу вже прибули до місця роботи мирної конференції, і розпочати засідання в іншому місці не є можливим, а тому російська делегація очікується в Брест-Литовську не пізніше січня [8].

3 січня 1918 р. до Бресту відбула українська делегація. Пізніше мав прибути її голова В. Голубович. Як повідомляє Д.Дорошенко, делегація українців не мала чітких інструкцій від уряду й Центральної Ради. Перед від’їздом її прийняв М.Грушевський. В територіальних питаннях делегації доручалося добиватися включення до складу Української Народної Республіки (УНР) Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини й Підляшшя. При цьому голова Центральної Ради допускав відмову від досить широких поступок з боку Австро-Угорщини. В зв’язку з цим компромісним могло стати утворення зі всіх українських земель Австро-Угорської монархії окремого Коронного краю з якомога ширшою автономією. Така позиція цілком влаштовувала і галицький український рух, який розумів нереальність возз’єднання Галичини в системі Четвертного союзу [9].

Діяльність дипломатичного представництва УНР на конференції можна поділити на три етапи.

Перший проходив з 4 по 6 січня 1918 р. На нього припали чотири наради між делегаціями УНР та Центральних держав. Вони носили неофіційний характер, оскільки українська делегація ще не мала визнаного статусу самостійного дипломатичного представництва. Головною їх метою було з’ясування позицій сторін. Проте і в цій ситуації німецькі представники сподівалися мати зиск від участі української делегації,заявляючи: «Кюльман і я (генерал Гофман. — Авт.) прийняли українців з радістю, так як їх можна було використати проти петербурзької делегації. Графу ж Черніну делегати ради завдали нових клопотів через припущення, що українці можуть висунути вимоги стосовно політичних прав українців, які проживають на Буковині і в Східній Галичині» [10].





Представники Центральних держав спершу вважали, що українська делегація буде виступати разом з російською. На це й сподівався нарком закордонних справ Л. Троцький, вказуючи, що при першій своїй появі в Брест-Литовську київська делегація характеризувала Україну, як складову частину Російської Федеративної Республіки, котра формуєтьтся. Це явно ускладнювало роботу центральних дипломатів, які вбачали своє головне завдання в тому, щоб перетворити Російську республіку в новий Балканський півострів [11].

7 січня російська делегація в складі Л. Троцького, А. Йоффе, Л. Каменєва, М. Покровського, А. Биценко, Л. Карахана, К. Радека, В. Альтфатера і В. Липського прибула до Брест-Литовська.

Відбулася нарада з представниками Української Центральної Ради. На ній вирішувалося одне питання — скординованості виступів під час роботи мирної конференції. В принципі вдалося домовитися про те, що обидві делегації спільно виступатимуть з заявами, попередньо узгодивши позиції сторін, клопотатимуть про перенесення переговорів на нейтральну територію. Через відсутність керівника українсь- кої делегації В. Голубовича, початок роботи конференції був перенесений з 7 на 8 січня. Російські та українські дипломати домовилися, що роботу розпочнуть заявою представників України про їх самостійну участь в переговорах і після визнання їх повноважень порушать питання про майбутнє місце засідання конференції.

8 січня мирна конференція так і не розпочала свою роботу. Проте цей день став досить знаменним: в американському Конгресі виступив Президент США В. Вільсон, який висунув в своїй доповіді «14 пунктів» план післявоєнного облаштування світу. Він схвально відгукнувся про переговори у Брест-Литовську, віддаючи данину дипломатії більшовицьких властей («російських представників» ),що заслужили, на думку Вільсона, найвищої похвали за абсолютно прозору заяву про принципи мирного врегулювання і засобів його досягнення. Російський народ, який найбільше за інших постраждав у війні, висловив своє ставлення до умов миру відверто, широко в благородному дусі, з симпатією до людства. Росія кинула історичний виклик, що потребує негайної адекватної відповіді [12]. Не слід ідеалізувати ставлення США та її президента до Росії. Відразу після ратифікації останньою умов Брестської угоди російсько-американські взаємини погіршуються.

Санкція на інтервенцію, що отримала «добро» В.Вільсона, набагато років вперед стала домінантою у стосунках Сполучених Штатів Америки з Радянською Росією.

9 січня 1918 р. розпочався новий етап мирної конференції, що на відміну від першого, набув більш жорсткого характеру. Цього разу російську делегацію на переговорах очолював Л.Троцький.

Центром дискусії, яка розгорнулася на засіданнях конференції, стала проблема самовизначення націй. Радянська делегація вважала, що воля народу може бути висловлена лише через референдум за умови попереднього виведення зі спірної території іноземних військ. Виходячи з цього, вона відмовлялась визнати повноваження органів, створених на території, яка знаходилась під німецьким контролем. На цьому етапі конференції суттєвий вплив на хід переговорів мала позиція представників Української Народної Республіки. Власне, для української делегації це й була сама мирна конференція, головна ділова її частина. До Бреста прибув голова делегації В. Голубович. Сторони провели одинадцять засідань. 10 січня після вимушеної згоди голови російської делегації Л.Троцького українське дипломатичне представництво отримало статус офіційного учасника конференції. «… Делегати ради заявили під диктовку австро-угорської дипломатії, що віднині Україна відмовляється входити до складу Російської Федерації і стає повністю незалежною республікою», — згадував Л. Троцький [13]. Заперечимо, що українські дипломати керувалися не чиїмись вказівками, а власними міркуваннями у відстоюванні національних інтересів. Один з активних учасників українського національного руху В.Винниченко вказував: «Справа миру давала нам можливість закріпити й легалізувати на міжнародному терені свою державність. Це, розуміється, для національного відродження нашого народу було би великим плюсом. Та й фактично: коли нація мала сили для внутрішнього сформування себе в державність, то тим самим мала право й відносини з другими державами вести з власної ініціятиви й на власну відповідальність» [14]. Визнання повноважень української делегації давало можливість проведення самостійної полі- тичної лінії у переговорах з Центральними державами. Далі українські дипломати впертою боротьбою домоглися поступок від Австро-Угорщини з політичних і територіальних питань. Було досягнуто принципової згоди Центральних держав про те, що окупована противником Холмщина має належати до УНР, а Східна Галичина й Північна Буковина, які входили до складу АвстроУгорщини, мають бути об’єднані й виділені в один український Коронний край під адміністративним управлінням самих українців.

Pages:     || 2 |










© 2011 www.dissers.ru - «Бесплатная электронная библиотека»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.